На офіційній сторінці Єкатерингбурзької єпархії рпц https://ekaterinburg-eparhia.ru (керівник – митрополит Єкатеринбурзький  і Верхотурський Євгеній (Кульберг Олексій Сергійович, 25.09.1972 р.н.), публікуються інформаційні матеріали, що спрямовані на виправдовування та заперечення збройної агресії російської федерації проти України, а також глорифікацію її учасників, зокрема:

         - 20 грудня 2023 року, на офіційному сайті Єкатиренбурзької єпархії рпц розміщено інформаційну публікацію під назвою: «И должно быть страшно»: протоиерей Андрей Канев о служении в зоне СВО в интервью «АиФ – Урал» (https://ekaterinburg-eparhia.ru/news/2023/12/20/124264/). Так, у згаданому матеріалі Андрій Канєв наголошує, що з 2014 року є штатним священнослужителем Міністерства оборони рф на посаді помічника начальника відділення по роботі з віруючими - військовослужбовцями центрального військового округу. На даний час, російський клірик приймає участь у т.зв. СВО в різних районах проведення бойових дій. Окрім цього, Андрій Канєв заявив, що основним його завданням на вказаній посаді – це надання допомоги військовослужбовцям у духовному, моральному та психологічному напрямку.  

 

Згідно Наказу Міністра оборони РФ від 30.01.2020 року №30 "Об организации взаимодействия органов военного управления, соединений, воинских частей и организаций Вооруженных Сил Российской Федерации с традиционными религиозными объединениями Российской Федерации и работы с верующими военнослужащими Вооруженных Сил Российской Федерации", серед основних завдань військових капеланів є формування у військовослужбовців свідомої мотивації виконання військового обов'язку відповідно до військової присяги, на основі моральних цінностей релігійних об'єднань.

 

- 22 грудня 2022 року на офіційному сайті Єкатиренбурзької єпархії рпц, було розміщено інформаційну публікацію під назвою «Духовная поддержка военных и гуманитарная помощь бойцам СВО: подведены итоги работы военного отдела Екатеринбургской епархии за 2022 год» (https://ekaterinburg-eparhia.ru/news/2022/12/26/90166/), у якій йдеться, що під час щорічного єпархіального зібрання митрополит Єкатерингбурзький рпц Євгеній заявив про надання російським військовослужбовцям цілеспрямованої фінансової допомоги з боку підконтрольного кліру, пряма мова: «Военным отделом была собрана и передана гуманитарная помощь для военнослужащих Центрального военного округа, участвующих в СВО, на общую сумму более 1 млн руб. Это результат слаженной работы как руководителей направления – протоиерея Андрея Канева и Ильи Константиновича Новожилова», що вказує на підтримку російським кліриком т.зв. «СВО».

Окрім цього, на «youtub» каналі під назвою: «tvsoyuz» опубліковано інтерв’ю під назвою «ЗА ДРУГИ СВОЯ: батюшки-добровольцы в зоне СВО» (посилання: https://www.youtube.com/watch?v=IHDECPUEFTE), у якому також взяв участь Андрій Канев, який наголосив, що перебував брав участь в проведені т.зв. СВО на різних територіях України (вказана заява зафіксована в інтерв’ю на 12:07 хв.).

        

 

20 грудня  2023 року на сайті https://ekaterinburg-eparhia.ru за посиланням https://ekaterinburg-eparhia.ru/news/2023/12/20/124264/ розміщена  стаття під назвою: «И должно быть страшно»: протоиерей Андрей Канев о служении в зоне СВО в интервью «АиФ – Урал»

Участники специальной военной операции вернутся с особым опытом дружбы, братства, справедливости. И с практическим опытом познания Бога. Об этом в уральском издании «АиФ – Урал» рассказал настоятель храма во имя Владимирской иконы Божией Матери на Семи Ключах протоиерей Андрей Канев.

Отец Андрей Канев с апреля 2014 года является штатным священником МО РФ в должности помощника начальника отделения по работе с верующими военнослужащими Центрального военного округа. С тех пор — постоянный участник командировок, как раньше было принято говорить — в горячие точки планеты.

Рада Боженко, «АиФ-Урал»: – Отец Андрей, как сложилась ваша история священнического служения в зоне СВО?

– В 2013 году я, видя, что происходит у соседей, понимал, что всё это миром не закончится… Хотел принести какую-то пользу, поэтому с 2014 года я священник в штате Министерства обороны России. Это было моё добровольное решение. Соответственно, моё служение связано с командировками в зону боевых действий.

– В чём вы видели тогда и видите сейчас свою задачу?

– Она неизменна – помочь нашим военнослужащим в духовном плане. Среди них много верующих, поэтому и на учениях, и особенно в зоне боевых действий священник нужен.

– Как говорят, в окопе атеистов нет?

– Есть, куда они денутся? Это выражение имеет под собой основу в глобальном смысле, в том плане, что человек во что-то да верит, но это не обязательно религиозная вера. И нельзя сказать, что все, кто находится в окопе, стопроцентно православные или, скажем, мусульмане.

Другое дело, что в таких условиях человек познаёт Бога практически. Не теоретически, не «по традиции», а именно по-настоящему. Будет ли он потом религиозным человеком, трудно сказать, но верующим останется точно.

И я не хочу говорить о мотивах, по которым люди, находящиеся в зоне СВО, приходят к Богу, человек – существо сложное. Но совершенно очевидно, что эти люди вернутся с особым опытом дружбы, братства, справедливости, с опытом общения с Богом – опытом настоящим, а не формальным.

– Предположу, что служение в тех условиях отличается от служения в храме Екатеринбурга. Вы же, скорее всего, не требуете от военнослужащих чтения утреннего и вечернего молитвенного правила от первой до последней буквы?

– Нет, конечно. Утреннее и вечернее правило – для мирной жизни. На линии соприкосновения всё по-другому, и работа священника тоже выстраивается по-другому. По большому счёту, наша задача – не мешать, поэтому всё сжато, быстро, долгие проповеди в тех условиях, конечно, неуместны. Да и литургии полным чином никто не служит, поэтому мы берём самое главное, самую суть.

Весь опыт, который сегодня есть у штатного духовенства, наработан на учениях. Как известно, у Вооружённых сил России всегда были учения – локальные, большие, очень большие. Духовенство в них всегда участвовало, и тот полученный опыт применяется сейчас в зоне СВО. Даже на учениях ты работаешь не так, как в храме, там нет длинных служб, не применяются особые правила подготовки к причастию, к исповеди – условия не те, поэтому всё подстраивается под военнослужащих.

С началом же спецоперации наш опыт расширяется, к примеру, в плане мобильности. Если на учениях мы ставили храм-палатку, то в условиях боевых действий её не поставишь, поэтому у нас есть храм на базе УАЗика. Это, с одной стороны, наше транспортное средство, а с другой – у него открываются задние двери, и там есть всё необходимое для совершения кратких богослужений, таинств. Если есть возможность, конечно. Чем ближе к линии соприкосновения, тем возможностей меньше и меньше, поэтому там священник сам ходит, и всё, что необходимо для совершения краткого богослужения, крещения, исповеди, причастия, освящения чего-то, например, блиндажа, есть у него в рюкзаке.

– Взаимодействуете ли вы с представителями других конфессий?

– Мы очень тесно с ними работаем, поскольку наша армия многонациональна и многоконфессиональна. Допустим, на нашем направлении больше полугода с нами ездят муллы-добровольцы. Мы живём вместе, питаемся вместе, ездим вместе, работаем вместе.               

            Приезжаем в какое-то подразделение, и, если там есть мусульмане, мулла идёт работать с ними, а с православными – священник. Если мусульман нет, священник всë равно даёт возможность мулле сказать несколько ободряющих слов, которые очень нужны военнослужащим. Соответственно, наоборот, если мы приезжаем в подразделение, где подавляющее большинство мусульмане, священник приветствует ребят добрым словом, а мулла уже работает с ними. Кроме того, и представители буддистского духовенства приезжают в зону СВО к ребятам-буддистам.

– То есть теологических споров вы не ведёте?

– Нет, конечно. По-настоящему верующие люди ни к кому в душу лезть не будут, но и к себе в душу никого пускать не будут. И потом… о чём спорить-то? Мы одно дело делаем. Да, у нас разные религии, разные учения о Боге, но это не делает нас чужими, а тем более врагами. Более того, чем ближе к военным действиям, тем эти различия становятся менее принципиальны. Мы приезжаем, например, в подразделение к башкирам или татарам и так же радуемся встрече с ними, так же обнимаем их, а они всегда и накормят, и последнее отдадут. Там, в зоне СВО, всё работает по-другому. Воинский коллектив в условиях боевых действий – это единство и братство.

– Вы же наверняка осознаёте, что служение в зоне СВО сопряжено с риском для жизни. Извините за, может быть, глупый вопрос: страшно?

– Нормальный вопрос. И должно быть страшно. Если у человека на войне нет страха, значит, с ним произошло что-то нехорошее. Люди, конечно, по-разному боятся, порой бывает, что человек от страха в ступор впадает. Но по-хорошему, страх – это мобилизационное средство.

– Отец Андрей, чем мы здесь, вдалеке от зоны проведения СВО, можем помочь её участникам?

– Очень многим, потому что настроение там во многом зависит от настроения здесь. Это не значит, что люди должны перестать, например, ходить в кино. Укорять кого-то «как ты можешь то-то и то-то, когда происходит такое» – неправильно. Но мобилизоваться духовно, морально необходимо – помощь может заключаться в правильном отношении к происходящему, в молитве. Кроме того, у всех есть возможность так или иначе участвовать в оказании гуманитарной помощи. Я наблюдаю, как решался и решается вопрос с обеспечением военнослужащих в динамике, и могу сказать, что сейчас у них много что есть.   

         Но ведь важно гуманитарными акциями показать, что мы солдат помним, уважаем, любим, что нам дорог их труд. Условно говоря, не столько сами шерстяные носочки необходимы, сколько то тепло, с которым они связаны, а оно, безусловно, передаётся. Там у человека совершенно другие ценности появляются, совершенно иные чувства возникают. Какие-то мелочи, на которые бы мы здесь и внимания не обратили, там, наоборот, могут как деморализовать человека, так и морально укрепить его. Поэтому гуманитарные акции очень нужны и важны.

         К примеру, сейчас в нашей митрополии проводится акция «Подарок герою». Это же здорово – священник приезжает в подразделение и дарит небольшие подарочки. Мы не ставим своей задачей обеспечить всех или накормить, наша цель – поделиться теплом, и это с большой радостью воспринимается нашими солдатами.

Понимаете, всё, что нужно для выполнения боевой задачи, государство даст, а духовную основу даёт как раз наша тыловая поддержка.

– А детские письма, рисунки?

– Такая поддержка крайне необходима! В условиях разлуки с родными, особенно в том случае, если с ними в силу объективных причин нет связи, «чужой» ребёнок, от которого ты получил письмо, воспринимается родным. И я знаю, что у многих военнослужащих при выполнении сложной боевой задачи при себе всегда есть иконочка и детское письмо. Спрашиваешь: «Что вас поддерживало?» Говорят: «Молитва, иконочка и детские письма».

  

Переклад на Українську:

 

«І має бути страшно»: протоієрей Андрій Канєв про служіння у зоні СВО в інтерв'ю «АіФ – Урал»

Учасники спеціальної військової операції повернуться з досвідом дружби, братства, справедливості. І практичним досвідом пізнання Бога. Про це в уральському виданні "АіФ - Урал" розповів настоятель храму в ім'я Володимирської ікони Божої Матері на Семи Ключах протоієрей Андрій Канєв. Отець Андрій Канєв з квітня 2014 року є штатним священиком МО РФ на посаді помічника начальника відділення роботи з віруючими військовослужбовцями Центрального військового округу. З того часу постійний учасник відряджень, як раніше було прийнято говорити, — у гарячі точки планети.

Рада Боженко, «АіФ-Урал»: – Отче Андрію, як склалася ваша історія священицького служіння в зоні СВО? - У 2013 році я, бачачи, що відбувається у сусідів, розумів, що все це світом не закінчиться ... Хотів принести якусь користь, тому з 2014 року я священик у штаті Міністерства оборони Росії. Це було моє добровільне рішення. Відповідно, моє служіння пов'язане з командуванням у зону бойових дій. - У чому ви бачили тоді і бачите зараз своє завдання? – Вона незмінна – допомогти нашим військовослужбовцям у духовному плані. Серед них багато віруючих, тому на навчаннях, і особливо в зоні бойових дій священик потрібен.

- Як кажуть, в окопі атеїстів немає? - Є, куди вони подінуться? Це вираз має під собою основу в глобальному сенсі, в тому плані, що людина в щось так вірить, але це не обов'язково релігійна віра. Не можна сказати, що всі, хто знаходиться на в окопі, стовідсотково православні або, скажімо, мусульмани. Інша річ, що в таких умовах людина пізнає Бога практично. Не теоретично, не «за традицією», а саме по-справжньому. Чи буде потім релігійною людиною, важко сказати, але віруючим залишиться точно. І я не хочу говорити про омотиви, за якими люди, що знаходяться в зоні СВО, приходять до Бога, людина – істота складна. Але цілком очевидно, що ці люди повернуться з особливим досвідом дружби, братерства, справедливості, досвідом спілкування з Богом – досвідом справжнім, а не формальним.

– Припустимо, що служіння в тих умовах відрізняється від служіння в храмі Єкатеринбурга.  

            Ви ж, швидше за все, не вимагаєте від військовослужбовців читання ранкового та вечірнього молитовного правила від першої до останньої літери? - Ні звичайно. Ранкове та вечірнє правило – для мирного життя. На лінії зіткнення все по-іншому, і робота священика теж вишиковується по-іншому. За великим рахунком, наше завдання – не заважати, тому все стисло, швидко, довгі проповіді в тих умовах, звичайно, недоречні. Так чи тургії повним чином ніхто не служить, тому ми беремо найголовніше, саму суть. Весь досвід, який є сьогодні у штатного духовенства, напрацьований на навчаннях. Як відомо, у Збройних сил Росії завжди були вчення – локальні, великі, дуже великі. Духовенство в них завжди брало участь, і той отриманий досвід застосовується зараз в зоні СВО. Навіть на навчаннях ти працюєш не так, як у храмі, там немає довгих служб, не застосовуються особливі правила підготовки до дієприкметника, до сповіді – умови не ті, тому все підлаштовується під військовослужбовців.

Спочатку ж спецоперації наш досвід розширюється, наприклад, у плані мобільності. Якщо на навчаннях ми ставили храм-намет, то в умовах бойових дій її не поставиш, тому у нас є храм на базі УАЗика. Це, з одного боку, наш транспортний засіб, а з іншого – у нього відкриваються задні двері, там є все необхідне для здійснення коротких богослужінь, таїнств.  

Якщо є можливість, звісно. Чим ближче лінія зіткнення, тим можливостей менше і менше, тому там священик сам ходить, і все, що необхідно для здійснення короткого богослужіння, хрещення, сповіді, причастя, освячення чогось, наприклад, бліндажу, є у нього в рюкзаку. - Чи взаємодієте ви з представниками інших конфесій?

– Ми дуже тісно з ними працюємо, оскільки наша армія багатонаціональна і багатоконфесійна. Припустимо, на нашому напрямку понад півроку снами їздять мулли-добровольці. Ми живемо разом, харчуємось разом, їздимо разом, працюємо разом. Приїжджаємо до якогось підрозділу, і, якщо там є мусульмани, мулла йде працювати з ними, а православними – священик. Якщо мусульман немає, священик все одно дає можливість муллі сказати кілька підбадьорливих слів, які дуже потрібні військовослужбовцям. Відповідно, навпаки, якщо ми приїжджаємо в підрозділ, де переважна більшість мусульмани, священик вітає хлопців добрим словом, амулла вже працює з ними. Крім того, і представники буддистського духовенства приїжджають у зону СВО до хлопців-буддистів. – Тобто теологічних суперечок ви не ведете? - Ні звичайно. По-справжньому віруючі люди ні до кого в душу лізти не будуть, але й до себе в душу нікого не пускатимуть. І потім… чим сперечатися? Ми одну справу робимо. Так, у нас різні релігії, різні вчення про Бога, але це не робить нас чужими, а тим більше ворогами.

            Більше того, чим ближче до військових дій, тим ці відмінності стають менш важливими. Ми приїжджаємо, наприклад, у підрозділ до башкирів або татар так само радіємо зустрічі з ними, так само обіймаємо їх, а вони завжди і нагодують, і останнє віддадуть. Там, у зоні СВО, все працює по-іншому. Військовий колектив в умовах бойових дій - це єдність і братерство.

– Ви ж, напевно, усвідомлюєте, що служіння в зоні СВО пов'язане з ризиком для життя.

           Вибачте за, можливо, дурне питання: страшно? - Нормальне питання. Має бути страшно. Якщо людині на війні немає страху, значить, з ним сталося щось погане. Люди, звичайно, по-різному бояться, часом буває, що людина від страху вступника впадає. Але, по-хорошому, страх – це мобілізаційний засіб. – Отче Андрію, чим ми тут, далеко від зони проведення СВО, можемо допомогти її учасникам? – Дуже багатьом, бо настрій багато в чому залежить від настрою тут. Це не означає, що люди повинні припинити, наприклад, ходити в кіно. Докоряти когось «як ти можеш те й те, коли відбувається таке» – неправильно. Але мобілізуватися духовно, морально необхідно – допомога може полягати у правильному відношенні до того, що відбувається, у молитві. Крім того, у всіх є можливість так чи інакше брати участь у наведенні гуманітарної допомоги.

         Я спостерігаю, як вирішувалося і вирішується питання забезпеченням військовослужбовців у динаміці, і можу сказати, що зараз у них багато що є. Але ж важливо гуманітарними акціями показати, що ми солдатів пам'ятаємо, поважаємо, любимо, що нам дорога їхня праця. Умовно кажучи, не стільки самі вовняні шкарпетки необхідні, скільки тепло, з яким вони пов'язані, а воно, безумовно, передається. Там люди зовсім інші цінності з'являються, зовсім інші почуття виникають. Якісь дрібниці, на які б ми тут і уваги не звернули, там, навпаки, можуть як деморалізувати людину, так і морально зміцнити її. Тому гуманітарні акції дуже потрібні і важливі.

Наприклад, зараз у нашій митрополії проводиться акція «Подарунок герою». Це ж чудово – священик приїжджає у підрозділ і дарує невеликі подарунки. Ми не ставимо своєю задачею забезпечити всіх або нагодувати, наша мета – поділитися теплом, і це з великою радістю сприймається нашими солдатами. Розумієте, все, що потрібно для виконання бойового завдання, держава дасть, а духовну основу дає якраз наша тилова підтримка. – А дитячі листи та малюнки?? – Така підтримка вкрай потрібна! Умовах розлуки схожими, особливо в тому випадку, якщо з ними через об'єктивні причини немає зв'язку, «чужа» дитина, від якої ти отримав листа, сприймається рідною. І я знаю, що розумних військовослужбовців при виконанні складного бойового завдання при собі завжди є ікона і дитячий лист . Запитуєш: «Що вас підтримувало?» Кажуть: «Молитва, іконка і дитячі листи».

На офіційному сайті Єкатиренбурзької єпархії РПЦ (рф), було розміщено публікацію «Духовная поддержка военных и гуманитарная помощь бойцам СВО: подведены итоги работы военного отдела Екатеринбургской епархии за 2022 год» (https://ekaterinburg-eparhia.ru/news/2022/12/26/90166/)

 

Важность труда священнослужителей и Церкви в вопросах поддержки защитников Отечества и духовно-нравственных ценностей нашего государства отметил митрополит Екатеринбургский и Верхотурский Евгений в ходе общеепархиального годового собрания.

Деятельность отдела по взаимодействию с Вооруженными Силами и правоохранительными учреждениями Екатеринбургской епархии за 2022 год была представлена участникам собрания и получила высокую оценку.

В Екатеринбургской епархии 169 священнослужителей духовно окормляют 239 воинских частей и подразделений силовых министерств и ведомств. С февраля 2022 года священники, окормляющие воинские части ЦВО на штатной основе, неоднократно командировывались в зону боевых действий.

– В период специальной военной операции, которая сегодня является главным событием в нашей стране и в мире, вы активно взаимодействуете с военными. Церковь окормляет тех, кто находится на территории СВО и тех, кто находится здесь. Я попросил делать это от сердца, исполнять это служение как свой священный долг, – сказал архипастырь.

Митрополит Евгений обратил внимание священнослужителей на выступления Святейшего Патриарха Кирилла и Синодальные документы о позиции Русской Церкви, что особенно важно при подготовке проповедей и наставлении прихожан, участников СВО в отношении текущих военных действий.

Духовное окормление военнослужащих организовано в военных комиссариатах, в 32-м военном городке и на полигоне «Свердловский», где проходят подготовку мобилизованные.

Военным отделом была собрана и передана гуманитарная помощь для военнослужащих Центрального военного округа, участвующих в СВО, на общую сумму более 1 млн руб. Это результат слаженной работы как руководителей направления – протоиерея Андрея Канева и Ильи Константиновича Новожилова, так и настоятелей уральских храмов и прихожан.

 

Переклад на Українську:

 

Духовна підтримка військових та гуманітарна допомога бійцям СВО: підбито підсумки роботи військового відділу Єкатеринбурзької єпархії за 2022 рік.

Важливість праці священнослужителів та Церкви у питаннях підтримки захисників Вітчизни та духовно-моральних цінностей нашої держави наголосив митрополит Єкатеринбурзький та Верхотурський Євгеній у ході загальноєпархіальних річних зборів.Діяльність відділу із взаємодії зі Збройними Силами та правоохоронними установами Єкатеринбурзької єпархії за 2022 рік була представлена ​​учасникам зборів та отримала високу оцінку.

У Єкатеринбурзькій єпархії 169 священнослужителів духовно опікуються 239 військовими частинами і підрозділами силових міністерств і відомств. З лютого 2022 року священики, які опікуються військовими частинами ЦВО на штатній основі, неодноразово відряджувалися до зони бойових дій.

– У період спеціальної військової операції, яка сьогодні є головною подією у нашій країні та у світі, ви активно взаємодієте з військовими. Церква опікується тими, хто знаходиться на території СВО і тими, хто перебуває тут. Я попросив це робити від серця, виконувати це служіння як свій священний обов'язок, – сказав архіпастир.

Митрополит Євгеній звернув увагу священнослужителів на виступи Святішого Патріарха Кирила та Синодальні документи про позицію Російської Церкви, що особливо важливо під час підготовки проповідей та настанови парафіян, учасників СВО щодо поточних військових дій. Духовне окормлення військовослужбовців організовано у військових комісаріатах, у 32-му військовому містечку та на полігоні «Свердловський», де проходять підготовку мобілізовані.

Військовим відділом було зібрано і передано гуманітарну допомогу військовослужбовцям Центрального військового округу, що у СВО, загальну суму понад 1 млн крб. Це результат злагодженої роботи як керівників напряму – протоієрея Андрія Канева та Іллі Костянтиновича Новожилова, так і настоятелів уральських храмів та парафіян.

 

- на YouTube-каналі під назвою: «tvsoyuz» опубліковано інтерв’ю під назвою «ЗА ДРУГИ СВОЯ: батюшки-добровольцы в зоне СВО» (посилання: https://www.youtube.com/watch?v=IHDECPUEFTE), у якому також взяв участь Андрій Канев, який наголосив, що перебував брав участь в проведені т.зв. СВО на різних територіях України (вказана заява зафіксована в інтерв’ю на 12:07 хв.).

З волі Божої, 06.03.2024 р. в день пам’яті святителя Євтихія архієпископа Константинопольського у Свято-Преображенському храмі монастиря на честь Святителя Нектарія Егінського за Божественною Літургією, Митрополитом Переяславсько-Вишневської епархії ПЦУ Олександром (Драбинко) був рукоположений в сан пресвітера ієрей духовник Братства Сергій Красников. Віднині він опікуватиме духовну і місіонерську діяльність Братства, а також веде наставницьку роботу серед всечесних братів в Україні і за її межами.

Наші щирі вітання пастору: Красникову Сергію та його дружині!

«Він і поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих — пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового тіла, аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина, досконалого змужніння, міри зрілості — повноти Христа;»

Ефесян 4:11-13

Звернення

   До відома братів та прихильників діяльності нашого Братства, повідомляємо про закінчення реорганізації Братства.
   Під час повномасштабної війни з російськими загарбниками виникла нагальна потреба уникнути деякого протиріччя між фактичним виконанням статутних завдань Братства та його назвою, яка була затверджена у початковий та відносно мирний період свого існування.
     Рішенням Загальних зборів членів релігійного братства від 17 лютого 2024 р. узгоджено змінити назву Братства з «Вікторіанське братство святого апостола Андрія Первозваного» на наступне – релігійне братство «Благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного».
    На думку одностайної більшості братів нова назва Братства буде як найкраще відображати істинні національно визвольні прагнення та козацьку спадковість у боротьбі з зовнішніми та внутрішніми ворогами самостійної України і для збереження Помісної Православної Церкви. Слава Україні, Героям Слава!

Синод і його суперечливі рішення

29 лютого цього року Синод Румунського Патріархату (РП) провів своє засідання та ухвалив низку рішень, одне з яких безпосередньо зачіпає Україну. Але від початку слід підкреслити, що це поодиноке рішення не може і не повинно розглядатися поза ширшим контекстом позиції та діяльності РП в епоху після Чаушеску та поза контекстом ідеї «Великої Румунії».

Отже, безпосередньо ситуацію в Україні зачіпає пункт 11 з комюніке, поширеного офіційною агенцією РП після засідання, в якому йдеться про «благословення, заохочення та підтримку ініціатив румунських православних громад в Україні щодо відновлення спілкування з Матір’ю-Церквою, Румунським Патріархатом, через їх юридичну організацію в релігійній структурі під назвою Румунська Православна Церква України». Однак цей пункт не повинен розглядатися окремо від інших синодальних рішень, зокрема викладених у пунктах 2 і 3 комунікату, де сказано про «заснування Румунської православної єпископії Великої Британії з центром у Лондоні для понад 1 мільйона румунських православних віруючих у цій частині Західної Європи» та про «заснування Румунської православної єпископії Ірландії та Ісландії з центром у Дубліні». А першим пунктом рішень Синоду стало «проголошення 2025 року в Румунському Патріархаті Роком вшанування сторіччя Румунського Патріархату та Роком пам’яті румунських православних священників і сповідників 20 століття».

З цього видно, що рішення РП про створення якоїсь юрисдикційної одиниці в Україні на основі румуномовних парафій – лише частина ширшого проекту глобалізації помісної Румунської Церкви. Вже зараз поза державними межами Румунії існують численні єпархії РП, де є не лише правлячі, а навіть і вікарні єпископи. В складі європейської митрополії РП з центром у Парижі дотепер було три єпархії, відтепер їх стане аж п’ять – до них додаються єпархії у Британії та Ірландії. За своїм складом це, наприклад, більше, ніж вся автокефальна Церква Чеських Земель і Словаччини разом узята. І це – прямий виклик Вселенському Патріархату.

Діаспора – яблуко розбрату

Кожен, хто хоч трохи слідкує за ситуацією у Вселенському Православ’ї, не може не знати про глобальну проблему юрисдикції над діаспорою – православними вірними, які постійно проживають поза історичними межами своєї Помісної Церкви там, де немає іншої Помісної Церкви. Позиція Царгороду в цьому питанні заснована на тлумаченні 28 правила Четвертого Вселенського собору, яким Патріарху Константинополя надано владу над церковними структурами «іноплемінників» поза межами власне контрольованих Східною Римською імперією земель. Царгород наполягає на тому, що це правило визначає виключну юрисдикцію Вселенського Патріархату над всіма православними вірними у діаспорі, а юрисдикція Помісних Церков обмежується виключно їхніми канонічними межами.

Однак в реальності лише Церкви грецької традиції (Патріархати Олександрії, Єрусалиму, Кіпру та Греції), а також пов’язані з ними особливими відносинами Церква Албанії та Церква України дотримуються такого підходу (для ПЦУ Вселенський Патріархат питання юрисдикції над діаспорою прямо прописав у Томосі). Всі інші Помісні Церкви у тій чи іншій формі не приймають такого погляду, засновуючи в діаспорі власні юрисдикції, які фактично накладаються одна на одну.

Таким чином у Західній Європі чи Америці паралельно на одній і тій самій території існують десяток православних канонічних структур, підлеглих різним Помісним Церквам. Деякі, як Моспатріархія, мають навіть таких структур по кілька на одній території. Православна Церква Америки (колишня митрополія у складі МП), якій РПЦ у 1970 році видала власний Томос, співіснує з так званими «патріаршими парафіями РПЦ у США і Канаді», а від 2007 р. – ще і з напівавтономною «Російською Православною Церквою Закордоном».

У рамках підготовки до Великого Собору на Криті Царгород намагався упорядкувати цю очевидно ненормальну ситуацію шляхом утворення у окремих регіонах світу єпископських конференцій у складі всіх канонічно визнаних єпископів, під керівництвом старшого з місцевих ієрархів Вселенського Патріархату. Такий шлях був вірним, але після двох послідовних криз у Православ’ї – відмови частини Церков взяти участь у Критському Соборі та розриву РПЦ відносин з низкою Церков через Томос для України – механізм конференцій перестав працювати так, як був задуманий.

«Всесвітня румунська юрисдикція»

В цих умовах Румунська Церква, особливо з приходом на престол патріарха Даниїла, відомого своїм особливим ставленням до «румунської ідеї», беручи до уваги масове переселення румунських громадян закордон (бо після диктатури Чаушеску їхня власна країна тривалий час перебувала у стані перманентної кризи), стала розбудовувати свою діаспорну структуру. Гаслом для такої праці є слова патріарха: «Це є право і наш моральний обов’язок усюди турбуватися про румунів».

Загалом – вірна думка, але її тлумачення залежить від способу реалізації механізмів турботи. З роками з’являється все більше прикладів того, як на практиці турбота про румунів може підмінятися філетичною конструкцією всесвітньої «церкви для румунів». І цим обґрунтовується створення румунських юрисдикційних структур не лише у діаспорі, але і на території інших Помісних Церков без погодження з ними.

Найбільш скандальним є випадок у Святій Землі, коли у Єрихоні румунський архімандрит за підтримки Бухареста став будувати храмовий комплекс без благословення Єрусалимського Патріархату, до юрисдикції якого належить ця територія. У відповідь на справедливе обурення патріарх Даниїл у листі зазначив, що хоча РП визнає канонічну юрисдикцію Єрусалима над цими землями, але що в сучасних умовах неможливо з усією суворістю дотримуватися територіального розмежування Помісних Церков і запропонував Єрусалимській патріархії визнати будівництво румунського храму і дати своє благословення на його функціонування.

Такі дії викликали глибоку кризу та розрив у травні 2011 року євхаристичного спілкування Єрусалимського Патріархату з Румунським. Настоятеля храму в Єрихоні єрусалимський Синод позбавив сану за вторгнення на чужу канонічну територію. Лише у лютому 2014 року за посередництва Президента Румунії два патріархати досягли згоди – храм у Єрихоні був визнаний подвір’ям Румунської Церкви.

У червні 2021 р. «на прохання румунської громади» патріарх Даниїл надав благословення створити румунську парафію в Любляні – столиці Словенії, територія якої за Томосом належить до юрисдикції Сербського Патріархату. У офіційному повідомленні якраз і наведені, як пряма цитата, слова патріарха про обов’язок «всюди турбуватися про румун». Цікаво, що в докладній інформації про нову парафію є місце для подяки католицькій єпархії, яка надала храм для громади, є місце для заклику «співпрацювати з усіма християнами», але ані слова не сказано про головне – що ж із Сербською Церквою, на чиїй території все це відбувається?

Окремим випадком є ситуація в Молдові, яка і етнічно, і історично, і канонічно перебувала у складі Румунської Церкви, але владу над якою привласнила собі Російська Церква. З 1992 р. РП відновив у Молдові свою присутність, але фактично аж дотепер православні у цій маленькій країні поділені на два табори з тенденцією поступової втрати впливу московською юрисдикцією та збільшенням впливу румунської.

Що ж криється за рішенням Бухаресту?

Все це слід розуміти та враховувати, коли є потреба дати оцінку нинішнім рішенням Синоду РП. Заявляючи про створення юрисдикції «Румунська Православна Церква України» для «відновлення спілкування з Матір’ю-Церквою, Румунським Патріархатом» поки що Синод ставить більше питань, аніж дає відповідей. Адже дотепер ніхто і ніяким чином не перешкоджав румуномовним парафіям в Україні спілкуватися з РП. Чи йдеться все ж не про «спілкування», а про «підлеглість»?

Після Першої Світової війни Румунія, як союзниця переможної Антанти, збільшила свою територію майже удвічі – за рахунок земель, приєднаних від Угорщини, Російської імперії та монархії Габсбургів. Таким чином вона отримала Трансильванію, Бесарабію та Північну Буковину (частину нинішньої Чернівецької області України). І саме на цьому піку свого територіального розширення, ставши «Великою Румунією», вона отримала і почесне церковне місце – Предстоятель Румунської Церкви отримав від Вселенського Патріархату титул патріарха. За рік, у лютому 2025-го, якраз і має святкуватися ця подія. Але чи не пов’язана з нею інша ідея – вшанувати також і «Велику Румунію»?

Про перманентні зазіхання крайніх румунських націоналістів на українські території відомо давно, але вони переважно залишаються у маргінальному полі. Однак війна Росії проти України стає для наших сусідів важкою спокусою. Для одних це можливість отримати вигоди від співпраці з росіянами за український рахунок, для інших – шанс закріпити своє дипломатичне домінування у партнерстві. Або навіть і спокуса думкою, що коли б Росія Україну окупувала, то її західні залишки можна було би «повернути назад».

Чому рішення Синоду РП з’явилося саме тепер? Здається, що це не є випадковістю, і насправді воно є відгуком на доволі інтенсивні контакти між Україною та Румунією у питанні визнання з боку РП Православної Церкви України, які відбулися в попередні місяці.

Ще у 2019 р. у відповідь на ясне побажання з боку Бухареста Синод ПЦУ ухвалив постанову про створення Румунського вікаріату в ПЦУ – на тих самих засадах внутрішньої автономії, на яких український вікаріат існує в Румунській Церкві. Однак далі ця справа не зрушила з місця, бо очевидно в Бухаресті досі вагаються у якому напрямку – канонічному чи філетичному – робити подальші кроки.

Як діяти: канонічно чи єретично?

Канонічним би було рішення про взаємну домовленість між РП та ПЦУ щодо конкретних деталей взаємовідносин Румунського вікаріату ПЦУ з Патріархією у Бухаресті. Такі домовленості можуть гарантувати збереження культурної та богослужбової традиції парафій, їхньої внутрішньої автономії в управлінні та форми взаємодії з Румунською Церквою. Але все це з канонічної точки зору і без порушення Томосу можливе лише за умови визнання РП юрисдикції ПЦУ на всій території України.

Натомість можливий інший, філетичний підхід. Філетизм – це єресь, засуджена Великим Константинопольським собором 1872 р. Її сутність полягає в тому, що православні вірні одного етносу повинні належати до однієї церковної юрисдикції, незалежно від території проживання. Тобто росіяни повинні мати російські парафії, болгари – болгарські, румуни – румунські. Не за мовою і культурою, зберігаючи різноманіття в рамках єдиної Помісної Церкви, а саме як окрема юрисдикційна одиниця. Щоб усе православ’я стало таким, яким воно зараз є в діаспорі.

Якщо такий філетичний підхід застосувати, то замість розв’язання проблем, які і так зараз роздирають єдність Православ’я, в нього буде внесена ще більша смута. Адже румуни живуть не лише в Україні – вони є, наприклад, в Греції та на Кіпрі. То і там з часом під гаслами єдності та піклування має з’явитися «Румунська Церква Греції» чи «Румунська Церква Кіпру»? Можливо хтось би хотів і цього. Але що спільного цей єретичний шлях національного поділу має із благом Православ’я та свідченням Євангелія?

Слід також врахувати і конкретні реалії. Якщо навіть припустити найгірший спосіб розвитку подій, то слід усвідомлювати, що в Україні немає на практиці «чисто румунських» парафій.Більшість з них, де переважає румунська етнічна складова, мають також і значну складову українську. Шлях утворення точкової румунської юрисдикції за етнічною ознакою – шлях до примноження поділів та ворожнечі.

На прикладі ситуації в Молдові видно, що навіть серед румуномовних вірних немає єдності у поглядах на підлеглість Бухаресту: частина є за це, але інша – проти. Цілком логічно передбачати, що так само буде, в разі спроби реалізувати найгірший філетичний сценарій, і в Україні.

Також навряд чи українській державі, від якої залежить юридична реєстрація нових релігійних об’єднань, потрібна на суверенній українській території структура, яка прямо і недвозначно підігріватиме місцевий сепаратизм і литиме воду на млин чужого великодержавництва.

Чи є поле для порозуміння?

Рішення Синоду РП хоча і дивне, але насправді не безнадійне. На цьому етапі воно виглядає як зерно, кинуте в землю: що з нього виросте, пшениця порозуміння чи кукіль розбрату – не можна сказати з впевненістю. Якщо воно спрямоване на «посилення позицій» в подальшому діалозі, який розпочався і триває то завмираючи, то інтенсифікуючись – це одне. Якщо ж у Бухаресті є ті, хто бачить себе новим «всесвітнім патріархатом», будуючи «румунський мір» за лекалами «русского» та надихаючись гординею москвославія – то це самогубний і точно не християнський шлях.

Бо підриваючи основи Православ’я та перетворюючи його на конфедерацію ворогуючих філетичних осередків можна досягти лише одного – занепаду віри та Церкви в цілому і всюди. За що з винуватців спитає Глава Церкви – Христос. Адже Він гордим противиться, а смиренним – дає благодать.