мапа

Шлях канонічний чи філетичний? Про що свідчать рішення Синоду Румунської Церкви

Синод і його суперечливі рішення

29 лютого цього року Синод Румунського Патріархату (РП) провів своє засідання та ухвалив низку рішень, одне з яких безпосередньо зачіпає Україну. Але від початку слід підкреслити, що це поодиноке рішення не може і не повинно розглядатися поза ширшим контекстом позиції та діяльності РП в епоху після Чаушеску та поза контекстом ідеї «Великої Румунії».

Отже, безпосередньо ситуацію в Україні зачіпає пункт 11 з комюніке, поширеного офіційною агенцією РП після засідання, в якому йдеться про «благословення, заохочення та підтримку ініціатив румунських православних громад в Україні щодо відновлення спілкування з Матір’ю-Церквою, Румунським Патріархатом, через їх юридичну організацію в релігійній структурі під назвою Румунська Православна Церква України». Однак цей пункт не повинен розглядатися окремо від інших синодальних рішень, зокрема викладених у пунктах 2 і 3 комунікату, де сказано про «заснування Румунської православної єпископії Великої Британії з центром у Лондоні для понад 1 мільйона румунських православних віруючих у цій частині Західної Європи» та про «заснування Румунської православної єпископії Ірландії та Ісландії з центром у Дубліні». А першим пунктом рішень Синоду стало «проголошення 2025 року в Румунському Патріархаті Роком вшанування сторіччя Румунського Патріархату та Роком пам’яті румунських православних священників і сповідників 20 століття».

З цього видно, що рішення РП про створення якоїсь юрисдикційної одиниці в Україні на основі румуномовних парафій – лише частина ширшого проекту глобалізації помісної Румунської Церкви. Вже зараз поза державними межами Румунії існують численні єпархії РП, де є не лише правлячі, а навіть і вікарні єпископи. В складі європейської митрополії РП з центром у Парижі дотепер було три єпархії, відтепер їх стане аж п’ять – до них додаються єпархії у Британії та Ірландії. За своїм складом це, наприклад, більше, ніж вся автокефальна Церква Чеських Земель і Словаччини разом узята. І це – прямий виклик Вселенському Патріархату.

Діаспора – яблуко розбрату

Кожен, хто хоч трохи слідкує за ситуацією у Вселенському Православ’ї, не може не знати про глобальну проблему юрисдикції над діаспорою – православними вірними, які постійно проживають поза історичними межами своєї Помісної Церкви там, де немає іншої Помісної Церкви. Позиція Царгороду в цьому питанні заснована на тлумаченні 28 правила Четвертого Вселенського собору, яким Патріарху Константинополя надано владу над церковними структурами «іноплемінників» поза межами власне контрольованих Східною Римською імперією земель. Царгород наполягає на тому, що це правило визначає виключну юрисдикцію Вселенського Патріархату над всіма православними вірними у діаспорі, а юрисдикція Помісних Церков обмежується виключно їхніми канонічними межами.

Однак в реальності лише Церкви грецької традиції (Патріархати Олександрії, Єрусалиму, Кіпру та Греції), а також пов’язані з ними особливими відносинами Церква Албанії та Церква України дотримуються такого підходу (для ПЦУ Вселенський Патріархат питання юрисдикції над діаспорою прямо прописав у Томосі). Всі інші Помісні Церкви у тій чи іншій формі не приймають такого погляду, засновуючи в діаспорі власні юрисдикції, які фактично накладаються одна на одну.

Таким чином у Західній Європі чи Америці паралельно на одній і тій самій території існують десяток православних канонічних структур, підлеглих різним Помісним Церквам. Деякі, як Моспатріархія, мають навіть таких структур по кілька на одній території. Православна Церква Америки (колишня митрополія у складі МП), якій РПЦ у 1970 році видала власний Томос, співіснує з так званими «патріаршими парафіями РПЦ у США і Канаді», а від 2007 р. – ще і з напівавтономною «Російською Православною Церквою Закордоном».

У рамках підготовки до Великого Собору на Криті Царгород намагався упорядкувати цю очевидно ненормальну ситуацію шляхом утворення у окремих регіонах світу єпископських конференцій у складі всіх канонічно визнаних єпископів, під керівництвом старшого з місцевих ієрархів Вселенського Патріархату. Такий шлях був вірним, але після двох послідовних криз у Православ’ї – відмови частини Церков взяти участь у Критському Соборі та розриву РПЦ відносин з низкою Церков через Томос для України – механізм конференцій перестав працювати так, як був задуманий.

«Всесвітня румунська юрисдикція»

В цих умовах Румунська Церква, особливо з приходом на престол патріарха Даниїла, відомого своїм особливим ставленням до «румунської ідеї», беручи до уваги масове переселення румунських громадян закордон (бо після диктатури Чаушеску їхня власна країна тривалий час перебувала у стані перманентної кризи), стала розбудовувати свою діаспорну структуру. Гаслом для такої праці є слова патріарха: «Це є право і наш моральний обов’язок усюди турбуватися про румунів».

Загалом – вірна думка, але її тлумачення залежить від способу реалізації механізмів турботи. З роками з’являється все більше прикладів того, як на практиці турбота про румунів може підмінятися філетичною конструкцією всесвітньої «церкви для румунів». І цим обґрунтовується створення румунських юрисдикційних структур не лише у діаспорі, але і на території інших Помісних Церков без погодження з ними.

Найбільш скандальним є випадок у Святій Землі, коли у Єрихоні румунський архімандрит за підтримки Бухареста став будувати храмовий комплекс без благословення Єрусалимського Патріархату, до юрисдикції якого належить ця територія. У відповідь на справедливе обурення патріарх Даниїл у листі зазначив, що хоча РП визнає канонічну юрисдикцію Єрусалима над цими землями, але що в сучасних умовах неможливо з усією суворістю дотримуватися територіального розмежування Помісних Церков і запропонував Єрусалимській патріархії визнати будівництво румунського храму і дати своє благословення на його функціонування.

Такі дії викликали глибоку кризу та розрив у травні 2011 року євхаристичного спілкування Єрусалимського Патріархату з Румунським. Настоятеля храму в Єрихоні єрусалимський Синод позбавив сану за вторгнення на чужу канонічну територію. Лише у лютому 2014 року за посередництва Президента Румунії два патріархати досягли згоди – храм у Єрихоні був визнаний подвір’ям Румунської Церкви.

У червні 2021 р. «на прохання румунської громади» патріарх Даниїл надав благословення створити румунську парафію в Любляні – столиці Словенії, територія якої за Томосом належить до юрисдикції Сербського Патріархату. У офіційному повідомленні якраз і наведені, як пряма цитата, слова патріарха про обов’язок «всюди турбуватися про румун». Цікаво, що в докладній інформації про нову парафію є місце для подяки католицькій єпархії, яка надала храм для громади, є місце для заклику «співпрацювати з усіма християнами», але ані слова не сказано про головне – що ж із Сербською Церквою, на чиїй території все це відбувається?

Окремим випадком є ситуація в Молдові, яка і етнічно, і історично, і канонічно перебувала у складі Румунської Церкви, але владу над якою привласнила собі Російська Церква. З 1992 р. РП відновив у Молдові свою присутність, але фактично аж дотепер православні у цій маленькій країні поділені на два табори з тенденцією поступової втрати впливу московською юрисдикцією та збільшенням впливу румунської.

Що ж криється за рішенням Бухаресту?

Все це слід розуміти та враховувати, коли є потреба дати оцінку нинішнім рішенням Синоду РП. Заявляючи про створення юрисдикції «Румунська Православна Церква України» для «відновлення спілкування з Матір’ю-Церквою, Румунським Патріархатом» поки що Синод ставить більше питань, аніж дає відповідей. Адже дотепер ніхто і ніяким чином не перешкоджав румуномовним парафіям в Україні спілкуватися з РП. Чи йдеться все ж не про «спілкування», а про «підлеглість»?

Після Першої Світової війни Румунія, як союзниця переможної Антанти, збільшила свою територію майже удвічі – за рахунок земель, приєднаних від Угорщини, Російської імперії та монархії Габсбургів. Таким чином вона отримала Трансильванію, Бесарабію та Північну Буковину (частину нинішньої Чернівецької області України). І саме на цьому піку свого територіального розширення, ставши «Великою Румунією», вона отримала і почесне церковне місце – Предстоятель Румунської Церкви отримав від Вселенського Патріархату титул патріарха. За рік, у лютому 2025-го, якраз і має святкуватися ця подія. Але чи не пов’язана з нею інша ідея – вшанувати також і «Велику Румунію»?

Про перманентні зазіхання крайніх румунських націоналістів на українські території відомо давно, але вони переважно залишаються у маргінальному полі. Однак війна Росії проти України стає для наших сусідів важкою спокусою. Для одних це можливість отримати вигоди від співпраці з росіянами за український рахунок, для інших – шанс закріпити своє дипломатичне домінування у партнерстві. Або навіть і спокуса думкою, що коли б Росія Україну окупувала, то її західні залишки можна було би «повернути назад».

Чому рішення Синоду РП з’явилося саме тепер? Здається, що це не є випадковістю, і насправді воно є відгуком на доволі інтенсивні контакти між Україною та Румунією у питанні визнання з боку РП Православної Церкви України, які відбулися в попередні місяці.

Ще у 2019 р. у відповідь на ясне побажання з боку Бухареста Синод ПЦУ ухвалив постанову про створення Румунського вікаріату в ПЦУ – на тих самих засадах внутрішньої автономії, на яких український вікаріат існує в Румунській Церкві. Однак далі ця справа не зрушила з місця, бо очевидно в Бухаресті досі вагаються у якому напрямку – канонічному чи філетичному – робити подальші кроки.

Як діяти: канонічно чи єретично?

Канонічним би було рішення про взаємну домовленість між РП та ПЦУ щодо конкретних деталей взаємовідносин Румунського вікаріату ПЦУ з Патріархією у Бухаресті. Такі домовленості можуть гарантувати збереження культурної та богослужбової традиції парафій, їхньої внутрішньої автономії в управлінні та форми взаємодії з Румунською Церквою. Але все це з канонічної точки зору і без порушення Томосу можливе лише за умови визнання РП юрисдикції ПЦУ на всій території України.

Натомість можливий інший, філетичний підхід. Філетизм – це єресь, засуджена Великим Константинопольським собором 1872 р. Її сутність полягає в тому, що православні вірні одного етносу повинні належати до однієї церковної юрисдикції, незалежно від території проживання. Тобто росіяни повинні мати російські парафії, болгари – болгарські, румуни – румунські. Не за мовою і культурою, зберігаючи різноманіття в рамках єдиної Помісної Церкви, а саме як окрема юрисдикційна одиниця. Щоб усе православ’я стало таким, яким воно зараз є в діаспорі.

Якщо такий філетичний підхід застосувати, то замість розв’язання проблем, які і так зараз роздирають єдність Православ’я, в нього буде внесена ще більша смута. Адже румуни живуть не лише в Україні – вони є, наприклад, в Греції та на Кіпрі. То і там з часом під гаслами єдності та піклування має з’явитися «Румунська Церква Греції» чи «Румунська Церква Кіпру»? Можливо хтось би хотів і цього. Але що спільного цей єретичний шлях національного поділу має із благом Православ’я та свідченням Євангелія?

Слід також врахувати і конкретні реалії. Якщо навіть припустити найгірший спосіб розвитку подій, то слід усвідомлювати, що в Україні немає на практиці «чисто румунських» парафій.Більшість з них, де переважає румунська етнічна складова, мають також і значну складову українську. Шлях утворення точкової румунської юрисдикції за етнічною ознакою – шлях до примноження поділів та ворожнечі.

На прикладі ситуації в Молдові видно, що навіть серед румуномовних вірних немає єдності у поглядах на підлеглість Бухаресту: частина є за це, але інша – проти. Цілком логічно передбачати, що так само буде, в разі спроби реалізувати найгірший філетичний сценарій, і в Україні.

Також навряд чи українській державі, від якої залежить юридична реєстрація нових релігійних об’єднань, потрібна на суверенній українській території структура, яка прямо і недвозначно підігріватиме місцевий сепаратизм і литиме воду на млин чужого великодержавництва.

Чи є поле для порозуміння?

Рішення Синоду РП хоча і дивне, але насправді не безнадійне. На цьому етапі воно виглядає як зерно, кинуте в землю: що з нього виросте, пшениця порозуміння чи кукіль розбрату – не можна сказати з впевненістю. Якщо воно спрямоване на «посилення позицій» в подальшому діалозі, який розпочався і триває то завмираючи, то інтенсифікуючись – це одне. Якщо ж у Бухаресті є ті, хто бачить себе новим «всесвітнім патріархатом», будуючи «румунський мір» за лекалами «русского» та надихаючись гординею москвославія – то це самогубний і точно не християнський шлях.

Бо підриваючи основи Православ’я та перетворюючи його на конфедерацію ворогуючих філетичних осередків можна досягти лише одного – занепаду віри та Церкви в цілому і всюди. За що з винуватців спитає Глава Церкви – Христос. Адже Він гордим противиться, а смиренним – дає благодать.

Патріарший кафедральний собор у Бухаресті. Фото: Вікіпедія
Патріарший кафедральний собор у Бухаресті. Фото: Вікіпедія

В УПЦ прокоментували створення «Румунської Церкви України»

Митрополит Климент заявив, що рішення Румунської Церкви викликане побоюваннями за румуномовні парафії України через дії влади та ПЦУ.

Глава Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Ніжинський та Прилуцький Климент прокоментував для СПЖ рішення Румунського Патріархату про створення «Румунської Церкви України».

Він наголосив, що тема заборони УПЦ українським парламентом шокувала не лише наших співвітчизників.

Як би не намагалися українські політики виправдати перед європейськими колегами сегрегацію своїх співвітчизників за релігійною ознакою, дедалі більше сигналів приходить з-за кордону про побоювання за ситуацію з фундаментальними для Європи правами та свободою совісті в Україні. Те, що стало відомо про рішення румунського Синоду, каже, що це занепокоєння досить швидко переростає у практичну площину», – зазначив архієрей.

За його словами, «Румунська Церква своїми рішеннями усьому світу засвідчила факт можливих відкритих державних заборон і гонінь УПЦ, частиною якої є румуномовні парафії та монастирі на прилеглих до сучасної Румунії українських територіях».

«Пропонуючи свою юрисдикцію таким церковним одиницям, Румунська Церква констатує очевидну небезпеку, що в Україні вони можуть опинитися поза законом, а ще й гірше – під прямою забороною. Це гучний сигнал для українського парламенту про те, як про українську політику думають у Європі, і які наслідки це матиме», – наголосив митрополит Климент.

Водночас він зазначив, що рішення Синоду Румунської Церкви може свідчити про процеси, які потенційно загрожують територіальній цілісності України.

«Не зрозуміло, чи йдеться про ідею правової реєстрації за українськими законами, чи така структура вже зареєстрована в Румунії. У будь-якому випадку вона несе в собі небезпеку не лише для церковної цілісності, а й державного суверенітету на українській території, історично пов'язаній із Румунською державою. Далеко за прикладами не треба ходити. Ті ж процеси вже відбуваються на півдні та сході нашої країни», – наголосив архієрей.

«Але в усьому цьому є ще один найважливіший фактор – віра і релігійні принципи тих православних етнічних румунів, яким адресована ця спокуслива пропозиція перед випробуваннями, що насуваються, і можливих гонінь, – підкреслив митрополит Климент. – Усі, хто знайомий із реальною церковною ситуацією в українських румуномовних регіонах, погодяться, що саме цей фактор на нинішньому етапі залишає такій ініціативі дуже мало реальних перспектив».

Раніше СПЖ писав, що Румунський Патріархат заснував "Румунську Православну Церкву України".

Братство здійснило реорганізацію

Братство здійснило реорганізацію

Шановні брати та сестри, друзі

     Наше Братство було створено у складні часи відновлення Православної Церкви України, як повноправної в великій родині помісних православних Церков. Цей процес відображав прагнення українців до національної самоідентіфікації та самостійності.

     Братство поставило перед собою амбітні цілі по захисту Церкви та вірян від підступних ворогів які прагнуть знищити наш путь спасіння і нашу свободу.

     Ми плідно працювали у складі Мукачівсько-Карпатської епархії ПЦУ, за що вдячні братам та особисто керуючому єпископу Віктору (Бедь).

    12.02.1024 р, відбувся офіційний перехід РБ «Вікторіанське братство святого апостола Андрія Первозваного» до складу Переяславсько-Вишневської єпархії Православної Церкви України.

    Ця подія в житті Братства мобілізує і надихає на ще більшу згуртованність перед викликами сьогодення.  

     Хочемо висловити величезну подяку нашому ієрарху, Митрополиту Олександру (Драбинко), керуючого Переяславсько-Вишневською єпархією ПЦУ, за виказану довіру і запевняємо що зробимо усе за для процвітання нашої помісної Православної Церкви України.

Суд повторно засудив священнослужителя УПЦ МП з Житомирщини за колаборанство

На початку повномасштабної війни настоятель Різдвобогородицької церкви о. Юрій Миронець переконував вірян: росармія зайшла в Україну для знищення «бандерівців»

Про це повідомляє Главком з посиланням на дані судового реєстру.

Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області визнав винним настоятеля Різдвобогородицької церкви УПЦ МП Юрія Миронця у колабораційній діяльності й на 10 років заборонив займати посади в органах правопорядку, державної влади та місцевого самоврядування.

За даними досудового розслідування, у другій половині березня 2022 року обвинувачений на території храму у присутності кількох прихожан публічно заперечував збройну агресію Росії проти України та закликав до підтримки рішень і дій держави-агресора.

У суді піп все заперечив. За його словами, свідки сторони обвинувачення не є прихожанами церкви, не відвідували її, не спілкувались з ним. Вони надали неправдиві свідчення, оскільки змовилися з правоохоронцями, вважав обвинувачений.

Крім цього, настоятель храму повідомив, що від народження постійно проживає в Україні. При цьому продовжує використовувати паспортний документ, виданий органами влади СРСР.

Суд критично сприйняв аргументи священика УПЦ МП у частині невинуватості і дійшов висновків, що той намагається уникнути відповідальності. У суді було допитано низку свідків. Один із очевидців розповів, що того дня на відстані десяти метрів почув розмову настоятеля і кількох жінок, котрі стояли на подвір’ї храму. Зокрема, батюшка говорив, що в Україні відбувається не війна, а «спеціальна операція»; російські війська увійшли на територію України для знищення «бандерівців», оскільки вони притісняють російську мову. Населення України має підтримати дії РФ, додав свідок, переповідаючи почуту бесіду обвинуваченого з прихожанами.

Інша жінка підтвердила: була біля церкви, коли священик казав, що в Україні зараз не війна, а «спецоперація» з метою захисту України від «бандерівців» та нацистів; закликав не дивитись українські новини на телебаченні, а російські новини через інтернет.

Окремо староста села Ужачин під час допиту заявив, що знає церковника понад десять років. За даними свідка, на батюшку неодноразово скаржилися селяни після закликів про підтримку збройної агресії Росії проти України.

Також суд отримав характеристику обвинуваченого, яку підготувала Стриївська сільська рада Новоград-Волинського (Звягельського) району. У ній сказано, що священнослужитель характеризується посередньо, має запальний характер. За повідомленням мешканців громади, з початку вторгнення неодноразово висловлював свою проросійську позицію, закликав місцевих жителів «покаятись та об’єднатись з братнім російським народом».

Підсумовуючи докази, Феміда вважала: дії обвинуваченого підпадають під частину 1 статті 111-1 Кримінального кодексу – колабораційна діяльність, тобто публічне заперечення громадянином України здійснення збройної агресії проти України, публічні заклики до підтримки рішень та дій держави-агресора.

Додамо, що у липні 2022 року настоятеля Різдвобогородицької церкви УПЦ МП було визнано винним у колабораціонізмі і призначено покарання у вигляді позбавлення права обіймати будь-які посади в правоохоронних органах, в органах державної влади та місцевого самоврядування терміном на 13 років. Однак Житомирський апеляційний суд скасував цей вирок, оскільки слідство не конкретизувало в обвинувальному акті, де саме стався злочин (в матеріалах справи було зазначено, що на одній з вулиць в села Ужачин, а свідки говорили, що на подвір’ї церкви).

У Бородянці активісти та військові звільнили від УПЦ МП храм, де під час окупації була в'язниця.

У Бородянці активісти та військові звільнили від УПЦ МП храм, де під час окупації була в'язниця.

У місті Бородянка, що навесні 2022 року був у російській окупації, активісти та військові зі скандалом виселили з храму Святого Архістратига Михаїла представників Московської церкви. Вони мали покинути храм ще влітку 2023 року, коли за рішення про перехід до ПЦУ проголосувало 220 парафіян.

В Бородянке активисты и военные освободили от УПЦ МП храм, где во время оккупации была тюрьма. Видео

Про це повідомило видання Главком у понеділок, 20 листопада. Під час окупації війська Росії використовували цей храм як в'язницю, де незаконно утримували місцевих жителів. Очевидці кажуть, що настоятель храму Віктор Талько співпрацював із військовими країни-агресора.

Віктор Талько навіть знімався в російських пропагандистських роликах, де говорив, що, якби російські війська вторглися в Україну в 2016 році, їх "з квітами зустрічали б".

"Людина, яка негативно ставиться до російських окупантів, не ходитиме з ними під ручку. Я бачила, як вона ходила з окупантами", – сказала одна з місцевих мешканок.

Влітку 2023 року активісти та жителі Бородянки змусили прихід храму Святого Архістратига Михаїла перейти від УПЦ МП до ПЦУ. Проте Віктор Талько в обхід закону спробував "подарувати" храм новоствореному підставному ТОВ. У результаті на дверях храму змінилися замки, а саму будівлю він фактично почав вважати своїм.

Вночі 20 листопада під храмом зібралися кілька десятків місцевих активістів та військовослужбовців, щоби остаточно виселити з храму попів Московської церкви.

В Бородянке активисты и военные освободили от УПЦ МП храм, где во время оккупации была тюрьма. Видео

Військовий Андрій Гайдай, який також знаходився на місці, розповів, що Талько знайшов підставну фірму та оформив договір дарування всього майнового комплексу, незважаючи на те, що це офіційно власність громади.

За його словами, близько 3 години ночі до храму почали прибувати шанувальники священика та Московського патріархату, хоча інформація про "кінцеве виселення" російських попів була закритою – її повідомляли лише правоохоронцям, щоб вони контролювали процес.

Деякі із захисників Московської церкви, як каже Гайдай, лізли у бійку та обливали людей водою із сіллю.

Попи вночі почали виносити з храму ікони та інше церковне приладдя, проте представники поліції їм завадили.

Як додало видання, священики Московської церкви погрожували звернутися до юристів через "порушення їхніх прав". Їхні речі досі залишаються у релігійних приміщеннях, тому чи виїдуть вони із храму самостійно – невідомо.

В Бородянке активисты и военные освободили от УПЦ МП храм, где во время оккупации была тюрьма. Видео

В Бородянке активисты и военные освободили от УПЦ МП храм, где во время оккупации была тюрьма. Видео